Життя таке короткочасне, Як дивна казка, наче сон. Як сонце вранішнє прекрасне, Що ллє нам світло до вікон. У цім житті — ми просто люди. Тож будьмо справжніми людьми. Добро несімо завжди й всюди, Бо ж цього хочемо і ми. |
Ми хочемо, щоб нас любили І прагнемо у мирі жить. Скажіть, а ви це заслужили, Щоб вас усі могли любить? Ви не образили нікого, Ви мирно з друзями жили? Чи не було у вас такого, Що ви колись чуже взяли? |
Всі розуміють — неприємно, Коли на вас кричать і б’ють. Це знають люди достеменно, Та все одно не так живуть. Хтось не подумає і скаже Погане і гниле слівце. І, ніби, ним тебе обмаже, І вкине в жар твоє лице. Ти, не обдумавши, відкажеш Так само, як і хтось сказав. І ворожнечу сам зав’яжеш, Хоч сім разів подумать мав, Чи так сказати, чи інакше. Чи, може, просто промовчать. Та не обдумав ти, одначе, Тебе ж не так у школі вчать. |
Скажеш лагідне слово, приємне людині, Сонце ніжне й чарівне засяє в душі. Бо в словах тих заховані справжні святині, То ж вживати у мові ти їх поспіши. Що ж те слово примне! Здається — дрібниця... Знає кожна дитина чарівні слова. Слово це, як джерельце цілюще струмиться, Та не кожна дитина у мові вжива. І погано, що слів золотих не вживає. Викликає в людей і обурення, й зло. Може, істину вічну дитина не знає, Що у створенні світу — першим було? Я скажу вам, було першим — слово! А вже потім повітря, моря, небеса. І від сонця розвиднівся день світанково, Ну, а потім з’явилась людина й краса. |