Українські імена

У кінці X ст., коли Київська Русь прийняла християнство, на зміну давньоруським найменням прийшли християнські імена грецького, латинського і староєврейського походження, запозичені з Візантії разом з релігією. Але давньоруські імена ще тривалий час продовжували побутувати паралельно з новими християнськими іменами. Так, великий київський князь Володимир, який запровадив на Русі християнство, одержав при хрещенні ім'я Василій, а його син Ярослав Мудрий звався церковним ім'ям Юрій. Проте літописці іменують обох князів лише своїми, слов'янськими іменами. І не тільки в Х ст., а й пізніше, у XI і XII ст., особи князівського дому мали по два імені — при хрещенні дитина одержувала церковне ім'я, але одночасно вона нарікалась давньоруським, так званим «мирським», іменем.
У староукраїнській мові поширеним було також усічення основи імені, скорочення його до початкового складу: Хведь, Клим, Юр замість Хведор, Климент, Юрій.

Походження українських імен

Система імен, що побутує в українського народу, формувалася протягом багатьох століть. Основу її складають імена християнського календаря.
У дохристиянських іменах доволі прозора етимологія. Дітей називали здебільшого відповідно до обставин родинного життя. Наприклад, довгоочікуваного сина називали Ждан, небажаного — Неждан, Нечай, перший син діставав ім'я Одинець, третій у сім'ї — Третяк тощо В іменах відображалися певні риси людей (Буян), пора року, коли дитина з'явилася на світ (Зима), віра в магічну силу імені, спільного із назвою рослини, тварини тощо (Береза, Лев, Орел, Сокіл) та ін. /Files/images/getImageCAHWBQN8.jpg
Імена з негативним емоційним забарвленням давалися як застережний захід: за уявленням давніх українців, погані імена (Горе, Захворай) оберігали дітей від дії злих сил. У дохристиянський період поряд з одноосновними іменами функціонували і двоосновні з компонентами -слав, -мир, -волод, -гост, -бор: Милослав, Радослав, Володимир, Всеволод, Ратибор, Житомир, Боримир, Творимир, Брячислав, Мстислав, Ростислав, Ярослав, Ярополк, Святополк, Доброгост, Мутижир та ін.

У складі сучасних імен дослідники виділяють кілька шарів:

  • Візантійські християнські імена, або імена християнського календаря — запозичені разом із введенням християнства на Русі у X ст. Ці канонізовані церквою і зафіксовані у спеціальних книгах (святцях) імена давалися під час хрещення. Візантійські імена, крім давньогрецьких, охоплювали давньоримські і давньоєврейські, а також незначну частину імен тих народів, з якими греки візантійської епохи підтримували торговельні і культурні зв'язки. До візантійських імен належать, наприклад, популярні в Україні імена Іван, Олексій, Михайло, Григорій, Петро, Федір, Ганна, Олена, Катерина. На українському мовному ґрунті вони набули специфічного звукового оформлення, обросли різноманітними варіантами і вже давно не сприймаються як запозичені. Канонізовані церквою імена на території сучасної України приживалися поступово. «Незважаючи на поширеність церковних імен у XIV — XV ст., слов'янські особові назви не виходять з ужитку. Іноді одна й та сама особа є носієм церковного і слов'янського імені: на имя Максима инако влада Драгосиновича»[1]. Паралельне вживання таких імен засвідчують історики мови і в XVIII ст
  • Індивідуальні імена-новотвори, які виникають у колі тієї чи іншої родини. До таких, наприклад, можна віднести ім'я Вальжанна, згадане у творі І. Григурка «Ватерлінія»:
Чи задумувалися ви коли-небудь, що означає ваше ім’я і яка його історія? Чи завжди імена були ті ж самі, що й зараз, чи, може, наші предки мали зовсім інші? Щоб відповісти на ці питання, ми з вами зробимо екскурс у глибину віків, у ті найвіддаленіші від нас часи, ко­ли людство ще стояло на ранньому етапі розвитку.
Серед найперших слів, в яких виникла життєва потреба, мабуть, були й людські імена. У нас, людей XXI століття, ці давні імена ви­кликають посмішку і здивування. Вони вражають нас оригінальною простотою, у них простежується якнайпростіший зв’язок із навко­лишньою природою, відчувається безпосередність і щирість люд­ських стосунків, якась первозданна незіпсованість майбутньою циві­лізацією. Наші предки вірили в магічну силу слова, тому й іменам приписувалася магічна сила, здатна позитивно чи негативно вплива­ти на долю людини. Фактично імена, які, до речі, давалися дітям як одразу при народженні, так і трохи пізніше, коли дитина вже прояв­ляла якісь риси характеру, виконували роль талісманів-оберегів. Так, наприклад, вважали, що імена Ведмідь, Вовк, Лев допоможуть дити­ні вирости сильною, сміливою людиною, оскільки сила й характер названих звірів обов’язково передадуться їй через ім’я. Щоб відвести від дитини злих духів, „погані» очі, а то й смерть, навмисне давали імена некрасиві, відразливі, наприклад, Погана, Поганка, Павук, Ко­биляча Голова, Горе та інші. На вибір імені впливали різні чинники, зокрема бажаною чи небажаною була дитина — звідси й Жадан, Бажан, Нечай, Милкж або Небажан. Дитину тиху, лагідну відповідно до її вдачі могли назвати Добринею, Л юбимом або ж, навпаки, — Шу- милом, Крикуном. Дні тижня, пори року, порядок народжуваності у сім’ї теж знайшли відображення в давніх слов’янських іменах: Літо, Зима, Вівторок, Середа, П’ятниця, Первуночка, Первунець, Втору- ночка, Вторунець, Третячок, П’ятушок та ін. Були й імена на позна­чення кольору волосся, очей малюків, місця, часу народження, соці­ального стану, виду занять батьків та ін: Біляна, Політко, Селюк та ін.
За родоплемінного ладу, за твердженням Л.М. Коваль, імена кожно­го роду були його власністю і не могли використовуватися в інших ро­дах того самого племені. В одному роду не було людей з однаковими іменами. Тільки коли людина помирала, її іменем називали новона­роджену дитину. Якщо ж імен не вистачало, їх позичали в іншого роду, але після смерті людини, яка мала позичене ім’я, його повертали.
З плином віків майже всі імена періоду глибокого язичництва за­губилися, зникли. Як пам’ять про ті незбагненно далекі часи зали­шилися всього кілька імен: ім’я Бажан (до речі, поширене й улюбле­не болгарами), ім’я Лев — досить популярне в українців та в росіян. На зміну тим прадавнім іменам прийшли давні слов’янські імена з подвійним коренем, які спочатку поширилися у середовищі князів і тогочасної знаті: Родослав, Мечеслав, Мстислав, Ярослав, Рости­слав, Ярополк, Володимир, Мирослава, Мирослав, Людмила та ін. і лише набагато пізніше стали доступними народним масам. У цей же час з’являються такі красиві слов’янські жіночі імена, як Любава, Злата, Милуша, Роксолана, Златослава, Зореслава, Дзвенислава, Ві­ра, Надія. У всі віки, у всіх народів цінувалася людська доброта, ро­зум, уміння красиво говорити, тому не випадково наші предки в на­дії на добрі справи і добрі помисли дітей, їх великий розум і красно­мовність давали їм імена з таким глибоким змістом: Добромисл, Добриня, Творимир, Златоуст. Жаль, що вони не дійшли до нас, за­губилися в сивому тумані віків .
З приходом християнства на Русі закріпився звичай при охрещен- ні давати дитині два імені: одне — церковне, друге — світське, при­чому церковне ім’я тримали в таємниці, щоб ніхто не зурочив дити­ну, бо в замовляннях на щось погане (як і на хороше) обов’язково на­зивається ім’я людини. У народі вірили, що, не знаючи імені люди­ни, не можна їй нашкодити. Це вірування збереглося і до наших днів. Разом з християнством на територію Київської Русі прийшли давні єврейські імена. Давні євреї, будучи дуже набожними, давали своїм дітям імена відповідно до церковного календаря, тобто давали дити­ні ім’я того святого чи святої, в день якого чи якої вона народилася. Тому й значення давніх єврейських імен переважно релігійне: Ісус — спаситель, Абрам — великий батько народів, Захар — пам’ять Божа, Михайло — рівний Богові, Ганна — благодать, Ілля — сила Божа, Єлизавета — клятва Божа, Самуїл — почутий Богом, Соломон — мирний, Ісай— спасіння Боже, Матвій—дарЯхве, Осія— спасіння, Назар — присвячений Богові, Рахіль — овечка, Нора — світло і т.ін.
Як колись, так і тепер широко вживані українцями й латинські імена: Віктор — переможець, Валентин — здоровий, Валерій — силь­ний, міцний, Максим — найбільший, Клим — милостивий, Кін­драт — широкоплечий, Юлія — із роду Юліїв, Регіна — цариця, Гнат — вогняний, Віталій — життєвий та ін., але найбільшою попу­лярністю в нашого народу користуються імена грецького походжен­ня, які впродовж багатьох століть приходили в нашу мову і міцно в ній закріпилися: Ірина — мирна, Катерина — морально чиста, Ва­силь — царський, Кузьма — космічний порядок, Никонор — той, що бачить перемогу, Микола — переможець, Орест — гірський, Остап — урівноважений, Анастасія — воскресла, Лідія — із Лідії, Оксана — гостинна та ін. Звичайно, крім названих, трапляються імена і з інших мов, але їхній відсоток у нашій мові незначний. Так, наприклад, з ні­мецької мови до нас потрапили такі імена: Аліна — благородна, Ро­берт — блиск і слава; з арабської — Руслан, що означає — лев; тюрк­ське Тимур — залізо, єгипетське Нонна — присвячена Богові та інші.
Революція 1917 року принесла масу кардинальних змін у життя українського суспільства, що якоюсь мірою позначилось і на виборі дитячих імен. Оскільки реєстрацію новонароджених почали прово­дити через РАГСи, а не через церкву, батьки самі надавали ім’я дити­ні (раніше це робив батюшка, користуючись „святцями» — своєрід­ним календарем імен святих). Поряд з усталеними з’являються „но­вотвори»: Революція, Ідея, Епоха, Воля, Свобода, Слава, Сталіна, Октябрина, Демаркація, Муза, Полюс, Геній, Ідеал, Новела, Іскра. Безмежна любов до вождя жовтневого перевороту Володимира Ілліча Леніна надихнула деяких батьків на відтворення нових імен на його честь: Леніна, Нінель, Вілен(а), Владлен(а), Ліна. Поява у сільському господарстві нових машин настільки підняла творчий дух і ентузіазм окремих батьків, що в результаті з’явилися імена Трактор та Комбайн. Маємо надію, що ще й зараз живі ці люди з такими незвичними іме­нами, а їхні діти не змінили імена по батькові, які дісталися їм у спа­док: Трактор Іванович, Петро Тракторович, Іван Комбайнович. Були й такі дивні імена, як Алтай, Казбек, Гіпотенуза (на честь кого чи чо­го?), але перевершили всі витвори людської фантазії імена Кім (Ко­муністичний Інтернаціонал молоді), Рем (революція, електрифікація, мир), Кінармія, Даздраперма (Да здравствует первое мая!), Дамир (Даешь мировую революцию), Лагшмивара (Лагерь Шмидта в Аркти­ке), Пятвчет (пятилетку в четьіре года) та ін.. Але, на щастя, ці й по­дібні їм імена не прижилися в народі й поширення не дістали .
Останнім часом у нашу мову активно входять імена з тюркських та інших мов: Жозефіна, Рудольф, Едуард, Жанна тощо, але пере­важна більшість українців користуються давніми слов’янськими або ж давно запозиченими грецькими, єврейськими чи латинськими іменами, які вписалися в нашу мову, зріднилися з нею і вже не сприймаються як чужорідні.
Підбираючи ім’я дитині, батьки звертають увагу на декілька фак­торів: по-перше, орієнтуються на імена за церковним календарем (святцями); по-друге, продовжують родинну традицію називати ди­тину іменем дідуся, бабусі, батька, матері чи когось із найближчих родичів; по-третє, враховують милозвучність імені у поєднанні з прізвищем та іменем по батькові. З останнім досить часто бувають проблеми. Нерідко можна зустріти поєднання іншомовного „пое­тичного» або ж нашого імені, але з претензіями на якусь особливість, примхливість і колоритного українського прізвища, яке саме по собі вже викликає посмішку: Ілона Гнатівна Опецьок, Муза Гаврилівна Коза та їм подібні.
Ім’я супроводжує людину все життя. Саме через імена стають ві­домими людям наші діла і вчинки, все те хороше чи погане, що є в нас. У народі навіть побутують усталені вирази „добре ім’я», „славет­не ім’я», які характеризують їхніх носіїв з найкращого боку.
Кiлькiсть переглядiв: 41